Головні члени речення називаються такими не просто так: вони є центром конструкції, без них вона розвалиться на беззмістовний набір слів, які не обовʼязково навіть у словосполучення можуть обʼєднатись. У ході виконання цього завдання школяр тренуватиметься доповнювати каркас речення головними членами.
Учень на екрані бачить такий каркас, де нема ані підмета, ані присудка. Він може переконатись у тому, наскільки ці члени речення дійсно потрібні, наскільки важливі. Під каркасом міститься кілька варіантів. Ті, які належать до іменників і вживаються у називному відмінку, претендують на роль підмета, а ті, які є дієсловами – на роль присудка. Учень має вибрати правильний підмет та відповідний присудок, які доповнять каркас та перетворять його на справжнє речення. На фоні речення знаходиться ілюстрація, яка зображує те, про що говорить в реченні. За допомогою цього малюнка вдається краще підібрати потрібні слова з-поміж варіантів, наведених внизу.
Отже, учень вибирає підмет та присудок таким чином, аби вони лексично та граматично підходили для речення. Лексично – тобто вони утворювали смисловий центр фрази, передаючи думку, завершену та розгорнуту разом з другорядними членами. Граматично – тобто іменник мусить і мати форму називного відмінку, і при цьому наявні прикметники та інші другорядні члени речення мають співпадати з ним за родом і числом. Дієслово ж має називати саме ту дію, про яку може йтись у реченні. Коли школяр робить свій вибір, то проходить на наступний етап вправи до іншого аналогічного випадку.
Учень/учениця розрізняє на слух і на письмі розповідні, питальні і спонукальні речення; впізнає окличні речення; правильно вживає розділові знаки в кінці різних за метою висловлювання речень.
Учень/учениця визначає в реченні головні члени; поширює прості речення другорядними членами за запитаннями.