Прикметники – самостійні слова, адже вони мають власне, притаманне саме їм лексичне та граматичне значення, і якщо вжити у мовленні сам лише прикметник, без контексту, то, хоча таке повідомлення не буде повноцінним, все ж буде зрозуміло, що мовець має на увазі. Однак, прикметники близько повʼязані з іменниками, адже якщо ті називають предмети та явища, то прикметники їх описують. Відповідно і граматичні категорії прикметників певною мірою орієнтовані на іменник, адже у більшості випадків відбувається між ними своєрідне узгодження: прикметник переймає на себе рід, число та відмінок іменника, аби відразу було зрозуміло, що між ними є певний звʼязок.
У ході виконання цього завдання учень на практиці тренуватиметься змінювати прикметники за взірцем іменників. Складність завдання в тому, що у цих частин мови тотожні граматичні категорії (названі три, не всі), однак морфеми, які виражають їх у словах – різні. Скажімо, прикметник чоловічого роду однини в називному відмінку матиме закінчення «-ий», якого не зустрінеш в іменника.
На екрані перед учнем міститься зображення книжки. На одній її сторінці міститься словосполучення, де є іменник та прикметник, узгоджений з ним. На іншій сторінці іменник було змінено. Над книжкою міститься формулювання завдання, де вказано, що саме треба змінити в прикметнику. Школяр спершу аналізує іменник, розуміючи, як саме змінилась вказана категорія. Після цього учень у каркас прикметника самостійно вводить потрібне слово, знаючи, що на одну порожню клітинку приходиться одна літера. Таким чином, особливий наголос у цій вправі робиться на самостійність.
Учень/учениця має уявлення про прикметник як частину мови; впізнає прикметники в реченні і тексті; будує сполучення прикметників з іменниками; встановлює між ними граматичний зв’язок за допомогою питань; змінює прикметники за родами; визначає рід прикметників за закінченням, поставленим питанням; за родом іменників, з якими вони зв’язані; змінює прикметники за числами, вводить їх у речення.
Учень/учениця утворює непоширене словосполучення; виділяє головне слово у словосполученні; ставить питання від головного до залежного слова у словосполученні.
Учень/учениця використовує значення відомого кореня слова як ключ до значення невідомого слова з тим самим коренем (наприклад, компанія - компаньйон).