Інклюзія в Україні набирає обертів. У серпні Уряд прийняв постанову про створення ресурсних центрів підтримки інклюзивної освіти.
Такі центри займатимуться навчанням і підвищенням кваліфікації педагогів. Крім цього, фахівці закладу будуть проводити аналітичну роботу, а також семінари та тренінги для громадськості. За словами Лариси Самсонової, генерального директора директорату інклюзивної та позашкільної освіти МОН, така просвітницька робота сприятиме підвищенню толерантності у суспільства до людей з інвалідністю.
Що ж таке інклюзивна освіта? Чому її впровадження стало надзвичайно актуальним в Україні? Та яким досвідом можуть поділитися з нами іноземні колеги? Давайте розбиратися.
Інклюзивне навчання (від англ. inclusion – включення) – це система освітніх послуг, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу, а також її соціалізацію та інтеграцію у суспільство.
Згідно з Міжнародною класифікацією стандартів освіти, особливі освітні потреби мають особи, навчання яких потребує додаткових ресурсів. Такими ресурсами можуть бути:
- персонал ( що надає допомогу під час здобування освіти);
- матеріали (різноманітні засоби навчання);
- фінансові ресурси (для отримання додаткових послуг).
Хто такі діти з особливими потребами?
Деякі дослідники трактують це поняття досить широко і розглядають у даному контексті не лише дітей з особливостями розвитку, а й обдарованих малюків, дітей, позбавлених батьківської опіки, а також тих, хто пережив війну чи переїхав з іншої країни (регіону).
Варто зазначити, що в Україні основною категорією дітей з особливими освітніми потребами прийнято вважати осіб з особливостями психофізичного розвитку:
- з порушеннями зору (сліпі, зі зниженим зором);
- із порушеннями слуху (глухі, зі зниженим слухом);
- з порушеннями мовлення;
- із затримкою психічного розвитку;
- з порушеннями опорно-рухового апарату;
- із розумовою відсталістю;
- зі складними вадами розвитку (у тому числі з розладами аутичного спектру).
Аби краще зрозуміти особливості інклюзивної системи освіти, варто розглянути процес її становлення за кордоном.
Вперше інноваційну модель навчання було представлено на Всесвітній конференції з освіти осіб з особливими потребами у 1994 р. у містечку Саламанка (Іспанія). Прийняття Саламанкської декларації стало поштовхом для затвердження на законодавчому рівні принципу інклюзивної освіти та прийняття до загальноосвітніх шкіл усіх дітей.
Інклюзія як соціальна модель відношення до людей з особливими освітніми потребами прийшла на зміну моделі нормалізації (інтеграції), що передбачала залучення дитини до наявної системи навчання, пристосування до неї.
Метою інклюзії, на відміну від інтеграції, є створення умов для особистісного розвитку дітей із особливими потребами, формування освітньо-розвивального середовища для них. Тобто у інклюзивній школі не дитина підлаштовується до вимог освіти, а система навчання змінюється заради дитини. Такий підхід виключає будь-яку дискримінацію й забезпечує доступ до школи усім дітям.
Які існують переваги інклюзивної освіти?
- вищий рівень соціальної взаємодії з ровесниками (порівняно з дітьми, що знаходяться у спеціальних школах);
- покращення соціальної компетентності й комунікативних навичок;
- вища академічна успішність (за рахунок більш насичених навчальних програм);
- соціальне прийняття дитини; дружні зв’язки з ровесниками.
У сучасному світі інклюзивну концепцію застосовують у більшості розвинених країн. За статистичними даними, таке навчання є офіційно закріпленим напрямком освіти у 75% держав. Але механізми впровадження залежать від соціально-економічних умов, освітніх та культурних традицій, тому відрізняються у кожній з країн.
В Ізраїлі більшість дітей з особливими потребами навчається у звичайних школах. Проте включення таких дітей до освітнього процесу може відрізнятися. Так, дехто вчиться з допомогою асистента, хтось навчається півдня з класом, півдня – окремо. Крім того, держава оплачує «особливим дітям» необхідні лікувальні процедури тричі на тиждень (від консультацій психолога до катання на конях).
У школах Ізраїлю діє механізм зворотної інклюзії, коли на деякі уроки до спеціальних класів приходять діти зі звичайних (у межах одного закладу). Ізраїльські педагоги стверджують, що такий підхід до інклюзії допомагає запобігти булінгу на ранніх етапах.
До речі, наприкінці жовтня ізраїльські фахівці проведуть семінари з інклюзивного навчання для українських освітян.
Навчальні заклади Франції впроваджують інклюзивну модель освіти у двох формах:
- класи «шкільної інклюзії», у яких діти з особливими потребами навчаються разом з іншими під керівництвом неспеціалізованого вчителя. Такі класи називають відкритими, тому що дитина протягом дня може залишати його для індивідуальної чи групової роботи з педагогом;
- класи педагогічної інтеграції, де навчаються лише діти з особливими потребами під керівництвом фахового спеціаліста.
Французькі педагоги наголошують, що класи шкільної інклюзії (з поступовим переходом до індивідуальної) є найбільш ефективними для дітей з порушеннями зору і опорно-руховового апарату. Діти з порушеннями слуху й розумовою відсталістю почуваються більш комфортно у класах педагогічної інтеграції.
У Польщі гарним прикладом впровадження неперервної інклюзивної освіти є навчальні заклади міста Гнєзно. Освітня система у ньому побудована таким чином, що дитина з особливими потребами від самого народження включена у систему навчання і виховання разом зі здоровими ровесниками. Це забезпечують дошкільна установа, школа, гімназія, установа післягімназійної освіти та спеціальний шкільний осередок.
У цих закладах можуть навчатися діти з особливостями різного роду: порушеннями зору, слуху, фізичними та психічними відхиленнями.
Освітня система Швеції має особливий підхід до навчання дітей з раннім аутизмом. Такі учні ходять до звичайної школи, де заняття з ними проводяться у малих групах, а освітні послуги кожним трьом дітям надають два учителі і один асистент, що дозволяє приділити кожній дитині достатньо часу та уваги.
Варто зазначити, що у більшості європейських держав підготовка педагогів інклюзивної освіти здійснюється в університетах.
В Україні інклюзивне навчання лише починає впроваджуватися: Закон про інклюзивну освіту був підписаний у липні 2017 року.
Ним передбачено, що в інклюзивних класах може навчатися до 30 дітей, з яких троє – з особливими потребами, але їхня кількість може бути і меншою. На уроках таку дитину має обов'язково супроводжувати асистент, який допомагає їй опановувати шкільні предмети, підтримує на перерві, у їдальні, а також допомагає вчителю у роботі. Урок у «особливих школярів» триває, як і у звичайних дітей, – 35 хвилин, але протягом заняття вони мають час на розвантаження: учні можуть пройтися з асистентом , змінити діяльність.
Звісно, під час становлення нової освітньої концепції виникають труднощі. Це і фінансові (не вистачає коштів на підручники, забезпечення корекційних занять, спеціальне обладнання), і кадрові (залишаються відкритими вакансії асистентів) проблеми. Крім того, в українському суспільстві існує упередженість, що школи створені лише для здорових дітей. Як наслідок, багато батьків висловлюють невдоволення навчанням «особливої дитини» у звичайному класі.
Водночас деякі навчальні заклади в Україні досить давно та успішно працюють за новітньою концепцією навчання.
Так, загальноосвітня школа №168 Оболонського району м. Києва дванадцять років створює інклюзивне освітнє середовище. Усе розпочалося у 2006 році, коли у якості експерименту школа прийняла на навчання шістьох діток з ДЦП. Сьогодні тут навчається 104 дитини з особливими потребами (30% від загальної кількості). Серед учнів школи є діти з дитячим церебральним паралічем (їх найбільше), гіперактивні, а також з розладами аутичного спектру(РАС).
Педагоги намагаються зробити навчання максимально комфортним для особливих діток. Тут встановлено ліфт, зручні пандуси, поручні вздовж стін, оновлено туалети, а шкільні автобуси особливостями обладнані спеціальними підйомниками.
Заняття з лікувальної фізкультури відбуваються у сучасному тренажерному залі зі спеціалістом.
Учні з особливими потребами навчаються за індивідуальною програмою розвитку (ІПР), до якої, крім обов’язкової академічної складової, додаються заняття з корекційним педагогом, психологом та логопедом. Усі заняття розроблені з урахуванням потреб і особливостей учнів.
У цій школі діти встають з візків, закінчують з медалями школу та за результатами ЗНО вступають на бюджет. Сюди приїздять обмінюватися досвідом делегації з інших країн, а вітчизняні заклади впроваджують інклюзивне навчання, опираючись на досвід школи №168.
В інтерв’ю «Українській правді. Життя» директор закладу Наталія Кравчук ділиться: «На початку експерименту я думала, що буду кожен день плакати від жалю до дітей, а тепер ми плачемо тільки від щастя за їхні успіхи».
Як бачимо, впровадження інклюзивної освіти має багато переваг, і її розвиток став одним з пріоритетів «Нової української школи». Та потрібно докласти чимало зусиль, щоб усунути ті недоліки, що заважають повноцінному навчанню дітей з особливими потребами. Адже інклюзивне навчання – це перший крок до того, щоб така дитина стала частиною соціуму й могла розвиватися як особистість.
