За словами міністра соціальної політики Андрія Реви, за кордоном працюють постійно понад 3 мільйони українських громадян. А, враховуючи сезонність трудової міграції (тимчасову зайнятість), кількість заробітчан з України досягає 9 мільйонів.
Хвиля масової трудової міграції, що розпочалася з середини 1990-х років, і з кожним роком лише зростає, призвела до виникнення нового явища в українському суспільстві — соціального сирітства.
Хто такі соціальні сироти? Чим загрожує малюку батьківство на відстані? Та як можна зменшити його негативний вплив на дитину?
Пропонуємо розібратися разом.
Соціальне сирітство — що це?
Це явище не є новим в українському суспільстві: воно стало поширеним ще на початку ХХІ століття.
Соціальними сиротами називають дітей, що залишилися без батьківської опіки... при живих батьках. Адже більшість заробітчан змушені залишати дітей під наглядом бабусь, дідусів чи інших родичів, а деякі — навіть в інтернатах.
Наразі офіційних даних про те, скільки дітей в Україні виростають у неповних сім’ях, немає. За даними Міжнародної організації з міграції, їх більше 200 тисяч. А от у пояснювальній записці законопроекту, що спрямований на боротьбу з соціальним сирітством, ця цифра є значно вищою — від 3,5 до 5 мільйонів.
Чим загрожує дитині батьківство на відстані?
За даними досліджень міжнародного правозахисного центру «Ла Страда — Україна», в більшості випадків батьки тимчасово розлучаються зі своїми дітьми, намагаючись забезпечити їм краще життя. Так, 86% мігрантів, за їхніми словами, заробляють гроші на освіту своїх дітей.
Однак, вирішуючи питання матеріального забезпечення дитини, батьки позбавляють її піклування й належної уваги. Адже сім’я відіграє провідне значення у формуванні особистості дитини, її фізичного та психологічного здоров’я, моделей спілкування та життєвих цінностей. А трудові мігранти відсторонені від процесу виховання власної дитини.
Психологи та соціальні працівники вже давно намагаються привернути увагу уряду та суспільства до психоемоційних проблем дітей, батьки яких довго перебувають за кордоном.
Дослідження показують, що в малюків, позбавлених батьківського виховання, можуть виникати:
1. Почуття провини — діти вважають себе винними в тому, що батькам доводиться працювати в іншій країні.
2. Порушення психоемоційного стану — поява дратівливості, агресивності, тривожності, недовіри до людей.
3. Відчуття самотності, суму та пригніченості.
- «Без батьків було важко, бо хотілось бути такою, як всі: щоб мама з татом вели в перший клас, щоб вони ходили на батьківські збори й свята, щоб мама була найкращою подругою... Колись я казала батькам, що мені не треба нічого, тільки щоб вони були поруч» — ділиться редакції інформаційного агентства «Вголос» 17-річна Оксана, батьки якої були змушені виїхати за кордон.
4. Синдром емоційної депривації — втрата емоційного зв’язку дорослих із дитиною, що проявляється в підвищеній тривожності; загостреному почутті незадоволеності собою; частій зміні настрою; невмотивованій агресії тощо. Позбавлення емоційних контактів може згодом призвести до девіантної поведінки дитини (розвитку алкогольної, наркотичної, ігрової залежності).
5. Труднощі соціалізації (інтеграції дитини в соціум), які, в свою чергу, накладають відбиток на спілкування з однолітками, шкільні успіхи, самооцінку тощо.
6. Деформації ціннісних орієнтацій щодо сім’ї як такої (викривлене уявлення про позитивну модель сім’ї; труднощі у формуванні поняття про повноцінну сім’ю).
7. Проблеми в навчанні, зниження успішності.
У червні 2016 року в Україні було проведено опитування, в якому взяли участь більше ніж 50 тисяч випускників шкіл, серед яких були і діти, чиї батьки (або один із них) працюють за кордоном.
Отримані результати показують:
- середній бал ЗНО випускників, у яких обоє батьків працюють за кордоном, приблизно на 10 балів — а це 10% усієї шкали оцінювання — нижчий, ніж у їхніх однолітків, батьки яких живуть разом з ними.
- Те, хто з батьків працює за кордоном, — батько чи мати, — не однаково впливає на життя дитини. Так, відсутність батька виявляє слабкий негативний зв’язок з успішністю випускника, тоді як середній результат тих, у кого мати працює за кордоном, на 8 балів нижчий порівняно з результатом дітей, що мають обох батьків в Україні (середній бал — 142). Найнижчий результат показали випускники, в яких з якоїсь причини матері взагалі немає, а батько був змушений поїхати працювати в іншу країну (середній бал — 136).
Як ми бачимо, відсутність матері відчувається дітьми найболючіше. Дослідники пояснюють це як сильним емоційним зв’язком мами з дитиною, так і тим, що, як виявилось, саме матері займаються з дитиною, перевіряють домашні завдання та цікавляться її шкільними успіхами.
Експерти зазначають, що відсутність батьківських моделей поведінки в родині може призвести до труднощів під час створення власної сім’ї у дорослому віці.
Психологічні травми, яких зазнають діти за умов тривалої розлуки з батьками, а також спричиненого нею розриву родинних зв’язків, призводять до негативного сприйняття оточення та пошуку захисту в кримінальному середовищі.
- 19-річний Юрій, якого виховувала родина дядька, поки мама була на заробітках, розповідає: «Через нестачу батьківської уваги, я шукав цікавих пригод у поганих компаніях. У 12 років почав займатися кишеньковими крадіжками, хоча мав вдосталь грошей, щоб придбати ту чи іншу річ».
До того ж, діти ще не можуть оцінити жертви батьків, що поїхали за кордон, аби забезпечити їм краще майбутнє. Вони ставляться до них швидше як до «банкоматів» чи спонсорів.
- Президент благодійної організації «Карітас» Андрій Васькович нарікає: «Цим дітям через те, що вони матеріально добре забезпечені, бракує мотивації робити щось для себе. У них може виникнути споживацьке відношення до життя. Вони користуються тим, що накопичене працею їхніх батьків і не бачать потреби для себе щось здобувати».
Психологи стверджують, що наслідки розлуки з батьками відрізняються залежно від віку дитини: чим молодшою є вона, тим більш негативний відбиток відсутність батьків може накласти на її особистість.
Як мають поводитися батьки, аби зменшити негативний вплив розлуки на дитину?
За словами Ярини Хомцій, представникагалузі дійного фонду «Запорука», проблемою батьківство на відстані стало тому, що українці, які виїжджали за кордон, не були морально до цього готові. Вони їхали на рік, а поверталися через десять, або й досі залишаються за кордоном.
Вона зазначає: бути батьками на відстані можна, але для цього треба налаштуватися психологічно самому й налаштувати своїх дітей.
Міжнародний правозахисний центр «Ла Страда — Україна» спільно з фахівцями в галузі психології та соціології розробив наступні поради для батьків, які вирішили поїхати на заробітки за кордон:
- Прийняти рішення про від’їзд разом з дитиною. Це допоможе їй зрозуміти, що ви їдете через необхідність і заради її майбутнього.
- Підготувати дитину психологічно до вашого від’їзду, щоб їй не здавалося, що ви її кидаєте. Діти мають відчувати, що, хоча батьки й змушені поїхати на заробітки, вони їх люблять.
- Проінформувати заздалегідь близьких і родичів про від’їзд, щоб забезпечити належний догляд за дитиною на період вашої відсутності.
- Повідомити вчителів про вашу тимчасову відсутність, щоб не допустити погіршення навчання дитини.
- Підготувати й залишити вдома детальну інформацію про місце свого перебування та ваш контактний телефон, а також номери інших телефонів, за якими дитина зможе звернутися в разі виникнення проблем.
- Пам’ятати про необхідність регулярної матеріальної підтримки дитини (періодичність відправки грошей опікунам на її утримання).
- Переконатися, що під час вашої відсутності умови проживання та харчування дитини будуть задовільними.
- Регулярно підтримувати зв’язок з дитиною. Домовитися про дні, коли ви будете телефонувати їй і дотримуватися цих строків.
- Психологи радять уникати фраз «Як справи?», «Як здоров’я?» — малюк має відчувати, що йому дзвонять не з ввічливості. Краще запитати дитину про новини щодо тих проблем чи радощів, про які вона розповідала вам під час попередньої телефонної розмови.
- Можна попросити малюка надсилати вам його малюнки, вірші, щось зроблене своїми руками, аби дитина відчувала, що й вона може подарувати радість мамі й татові.
Дотримуючись цих порад, батьки, що їдуть працювати за кордон, матимуть змогу встановити більш довірливі відносини із власними дітьми, захистити їх у матеріальному та психологічному відношенні під час своєї відсутності, а також знизити можливість виникнення складних ситуацій.
Як спілкуватися з дитиною, позбавленою батьківської опіки, педагогам та опікунам?
Як ми з’ясували, компенсувати відсутність батьків не може ніхто, але потурбуватися про дитину, вчасно помітити проблему та допомогти їй у складній ситуації мали б люди, з якими вона проводить більшість свого часу (опікуни та шкільні працівники).
Перш за все, таких дітей потрібно оточити турботою та увагою, яких вони так потребують:
- спілкуватися на різні теми;
- бути щирими в своїх почуттях (малюки дуже гостро відчувають обман у ставленні до них);
- не вимагати від дитини більше, ніж вона може зробити;
- не бути дуже суворим до помилок, яких вона припускається;
- обговорювати та разом вирішувати проблеми;
- читати необхідну літературу, звертатися до психолога чи на телефон довіри.
Варто пам’ятати, що будь-яке необережне зауваження, нетактовне звернення, навіть жалість і співчуття, можуть важко переживатися дитиною й призвести до непередбачуваних наслідків.
Педагоги мають подбати про те, щоб дитина, позбавлена батьківської опіки, була зайнята цікавими справами відповідно до своїх уподобань (гуртки, секції), а в разі потреби — допомогти їй зайняти належне місце в колективі класу, потоваришувати з однокласниками.
Потрібно також стежити, щоб дитина не почала відставати в навчанні (якщо необхідно, надати можливість готувати уроки в школі тощо). Особливу увагу слід приділити таким дітям під час шкільних канікул та свят (організувати для них спільну поїздку, екскурсію тощо).
Як вирішують проблему соціального сирітства в Україні та за кордоном?
Після приєднання багатьох східноєвропейських країн до Європейського Союзу чимало людей вирушили на пошуки кращого життя, а проблема покинутих дітей перетворилася з національної на загальноєвропейську, яку зараз намагаються вирішувати на наднаціональному рівні.
Так, в Румунії, де знаходиться близько 300 тисяч дітей, позбавлених батьківської опіки, вже в 90-ті роки було засновано рекордну кількість неурядових організацій та інститутів опіки за дітьми трудових мігрантів.
У Литві в 2007 році уряд ухвалив закон, що вимагав від батьків повідомляти місцеві органи влади, якщо діти на довгий час залишаються під опікою родичів чи знайомих. Крім того, одним із способів покращення ситуації стало відкриття спеціальних центрів для молоді, де підлітки можуть зустрічатися з друзями, брати участь в різноманітних заходах або просто спілкуватися з дорослими, психологами та соціальними працівниками.
В Україні проблема покинутих дітей довгий час знаходилася поза увагою державних інститутів. Лише з 1 січня 2016 року в Україні набрав силу закон «Про зовнішню трудову міграцію», в якому вперше згадуються діти трудових мігрантів та їхні права. Однак прописаного механізму захисту прав таких дітей у ньому немає. Крім того, в Україні відсутні спеціальні центри чи організації допомоги соціальним сиротам, що підтримуються державою.
Зазвичай з дітьми та родинами трудових мігрантів працюють благодійні організації, лідером серед яких є «Карітас». Його представники в 2014 році навіть презентували навчально-методичний посібник «Зцілюючи рани» з соціально-психологічного супроводу дітей трудових мігрантів. На жаль, в нашій країні органи державної влади рідко прислухаються до рекомендацій та порад громадських організацій та незалежних експертів. Хоча співпраця з ними та запозичення вдалого досвіду сусідніх країн могли б мати позитивні наслідки.
А поки що фінансові труднощі, безробіття та прагнення кращого життя змушують українців і далі залишати своїх малюків вдома та вирушати до інших країн. Втім, хочеться вірити, що ухвалення закону «Про зовнішню трудову міграцію» було лише першим кроком на шляху до розробки та втілення в життя заходів з допомоги дітям-соціальним сиротам та їхнім батькам.
