В народі говорили: «Зима прийшла і празничків привела». І дійсно: взимку ледь не кожного дня — свято. Однак з-поміж усіх «празників» день Андрія Первозваного (13 грудня) був одним з найочікуваніших і найвеселіших. Недарма подекуди його називали ще «великими вечорницями».
- Хоч Андрій Первозванний — християнський святий, але звичаї і обряди в цей день мали дохристиянський характер: вгадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання «калити».
Саме Калитою і називали часто наші предки андріївські вечорниці — за назвою солодких коржів, які випікали спеціально на свято.
Власне, про те, як святкували вечорниці, чому свято вважалося парубочим і до яких ворожінь вдавалися дівчата, аби передбачити долю, — розповідаємо в сьогоднішній статті.
ЯК ВІДБУВАЛОСЯ СВЯТКУВАННЯ?
Андріївські вечорниці — одна з найцікавіших традицій, що крізь віки дійшла до нашого часу. За українським звичаєм, ввечері 12 грудня молодь збиралася на вечорниці, влаштовуючи на них усілякі дійства — ворожіння, забави і співи.
- Варто зазначити, що батьки всіляко заохочували своїх дорослих дітей до участі у вечорницях. Мати не відмовляла доньці в продуктах для гуртової вечері, а батько виділяв синові певну суму грошей. При цьому наставляли: «Ходи та розум при собі носи».
Парубки та дівчата заздалегідь збиралися і радилися, як найкраще провести свято. Наперед визначалися також, в якій хаті будуть проводити вечорниці. То повинна була бути оселя самотньої жінки, яку шанували на селі. Вона мала приглядати за бешкетною молоддю.
- Цікаво, що навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним сестрам не годиться.
В одній хаті, залежно від розмірів, могло збиратися 5–15 дівчат та десь зо 20 хлопців. Якщо дівчата здебільшого трималися тільки свого гурту, то хлопці могли відвідувати усі вечорниці в своєму селі і навіть ходили на «чужі» села, «роздивлялися, де є гарні та моторні дівчата».
Як тільки вечоріло, дівчата йшли до господині, де мали відбутися вечорниці, і брали з собою різні продукти: мак, олію, муку, мед, гриби, сухі фрукти, рибу.
- Частина з них залишалася господині в знак подяки за те, що дозволила проводити вечорниці.
Із принесених продуктів дівчата готували пісні страви: вареники (з капустою, сливами, вишнями, маком), узвар, книші (пироги з начинкою), пшоняну чи гречану кашу, рибу, капусту, голубці, кисіль тощо. В різних куточках України готували різні страви, однак вареники в згадках зустрічаються найчастіше.
Після заходу сонця приходили парубки, розсідалися по світлиці і тоді розпочиналися забави, співи. Починалося все із цікавих історій, які переказували хлопці, поки деякі дівчата з господинею накривали на стіл.
- Найдивовижніші оповідки розповідали старші парубки, вставляючи поміж тим всілякі жарти й небилиці (побрехеньки), щоб наймолодші дівчата не заспали, адже треба було дочекатися ночі, щоб наворожити собі свою доленьку.
Традиційні андріївські вечорниці починалися з веселого дійства — кусання калити.
ЩО ТАКЕ КАЛИТА?
Калита — це великий солодкий корж із білого борошна, що символізує новонароджене Сонце. Він мав іще декілька назв, зокрема: «каланта» (Холмщина), «бакала» (Канівщина), «бала» (Східна Волинь).
До випікання калити долучалися всі дівчата. Замісивши окремо свій шматок тіста, вони клали їх до спільної діжі й домішували разом, причому зберігаючи певну почерговість — від найстаршої дівки до наймолодшої.
Корж робили великий (35-40 см у діаметрі), переважно округлий, з діркою посередині.
- На Південному Побужжі калита випікалася із зубчиками по краю і дірочками поміж ними (витискали наперстком).
Прісне тісто запікалося так, щоб його нелегко було вкусити. Готову калиту змащували медом, посипали маком, родзинками (подекуди — сухими вишнями).
- На Вінниччині калиту приправляли запашними травами.
- На Київщині з тіста розкачували тоненького коржа, посипали його цукром (або змащували медом), прикрашали калиною, потім на нього накладали знову такого ж коржа і також прикрашали.
Поки калита випікалася, дівчата готували хату до зустрічі хлопців — чисто її мели і готували страви. Коли ж вечеря була готова, а калита спечена, запрошували парубків.
І ось наставала година, коли молодь здійснювала головний ритуал Андрієвих вечорниць — кусання калити. Для цього корж підвішували на червоному поясі чи гарній стрічці (теж червоній) за дірку, що була посеред коржа чи збоку, дуже високо або на відстані людського зросту так, щоб можна було схопити зубами.
- Калита під стелею, за віруваннями наших предків, символізувала сонце і бога-предка, бога шлюбу; мак у коржі — символ зірок в небі, дітей Сонця, а ще багатства та достатку, що його творить і подає Сонце-Дажбог.
Далі обирали вартового до калити (Калитинського), якого ще називали писар, дід, піп, Коржовський тощо. Цей чоловік мав бути вельми дотепним, балакучим, щоб умів усіх розсмішити.
- На Волині, крім «діда», біля калити стояла ще й «баба» з прилаштованим на спині горбом. А на Харківщині калиту вартувала вечорнична мати та розгойдувала її так, щоб важко було вкусити.
За правилами цієї гри, треба було відкусити коржа (або й зірвати його), не допомагаючи собі руками, і при цьому не засміятися. Котра дівчина або парубок засміються, перш ніж відкусити коржа, тих писар мазав по губах сажею (глиною, медом, ряжанкою).
Отож, кожен з учасників вечорниць (подекуди — лише хлопці) почергово сідав на коцюбу (кочергу, рогача, лопату тощо), як на коня, і «їхав» від порога до калити, приказуючи «Їду-їду Калиту кусати!».
- В деяких регіонах перед кусанням потрібно було станцювати швидкий танок «коцюбу», перестрибуючи через навхрест покладені на підлозі коцюбу і рогачі таким чином, щоб не зачепити їх.
Гра в калиту тривала доти, доки всі учасники вечорниць не під’їдуть до коржа. Бувало, вішали і по два-три коржі. Якщо після гри залишалося трохи калити, то дівчата розламували її і підносили хлопцям, а також усім присутнім у хаті, примовляючи: «Калита, калита, солодка була, тепер ми її з’їли, за женихом полетіли».
- Бувало, що дівчата не з’їдали свій шматок, а ховали за пазуху, потім клали під подушку, вірячи, що присниться наречений.
І хоча гра в калиту містила в собі значний елемент розважальності, вона була своєрідним іспитом на зрілість. Тобто, це такий собі український різновид ініціації (переходу дівчат та парубків з однієї вікової категорії у іншу). Вважалося, що оженяться чи вийдуть заміж тільки ті, хто відкусить шматок, не засміявшись. А пустосміх залишався ще на рік парубкувати чи дівувати.
Після гри в калиту дівчата запрошували хлопців до столу (подекуди калиту відкушували після вечері).
ЯК ДІВЧАТА ВОРОЖИЛИ?
Дівчата цілий рік чекали Андрія, аби поворожити та дізнатися свою долю. Ворожіння були з водою, вогнем, зерном, деревиною, соломою, воском, домашніми тваринами і птицею, окремими речами тощо.
Ворожили гуртом (і хлопці, і дівчата), групою (дівчата ворожили, а хлопці тільки спостерігали, часом різними жартами намагаючись їм перешкодити) та на самоті (коли не повинно бути свідків).
Типів ворожінь і їхніх варіантів було безліч. Розглянемо лише найбільш характерні та розповсюджені:
1. Ворожіння на балабушках
Першим ділом дівчата пекли балабушки — круглі коржики на воді. Воду на ці коржики дівчата носили із криниці чи ополонки ротом.
- Носили так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать — почнуть смішити і доведеться знову бігти за водою.
Коли вже коржики спеклися і охололи, дівчата позначали свою балабушку кольоровою ниткою або папірцем і розкладали їх рядочком на долівці — на постеленому рушнику. Потім до хати впускали голодного пса, який і «вирішував долю». Котру балабушку він обере першу, та дівчина вийде заміж швидше за інших.
2. Гадання з чоботом
Дуже поширеним було кидання чобота. Для цього брали червоний чобіт та перекидали його через голову. В котру сторону показуватиме носик взуття, звідти й прийде майбутній наречений.
- Також із чоботами було пов’язане таке гадання: дівчина одягала взуття на руку та «крокувала» від стіни до дверей. Кожен раз як «ступала» на землю казала: «молодець», «вдівець», «буду дівувати». З котрим словом вийшла з хати — те її й чекає.
3. Ворожіння з вогнем, водою і воском
Відбувалося воно так: хлопці і дівчата прикріплювали маленькі воскові свічечки (позначені іменами) до половинок шкаралуп горіхів або зроблених з воску мисочок.
Наливали воду в миску, опускали туди запалені свічечки і спостерігали за їхнім рухом.
- Якщо свічечки парубка і дівчини зіштовхувалися і разом пливли, це означало, що вони скоро поберуться.
- Чия свічка потоне, той чи та буде без пари.
4. Гадання на дровах
Дівчата дуже хотіли знати, якого будуть мати чоловіка: багатого чи бідного. Тож для цього гадання брали навмання поліно і його розглядали. Якщо поліно — сукувате, то чоловік багатий буде, а якщо — гладеньке, то бідний посватає.
Також в деяких місцевостях дівчат посилали набрати дров. Вони брали по в’язанці, поверталися назад і тоді їх рахували. Якщо була парна кількість, то бути весіллю.
5. Ворожіння з тарілками
Крім ворожінь про одруження, яких було найбільше, дівчата намагалися розгадати таємницю: а яка ж на них доля чекає. Для того на столі під три (або п’ять) перевернутих догори дном миски клали перстень, стрічку, барвінковий віночок, ляльку, очіпок, хустку, нитки, квітку, коралі, тощо.
Дівчата, що мали ворожити, по черзі виходили з хати, а в той час вечорнична мати підкладала якісь із зазначених предметів під миски.
- Набір з трьох-п’яти предметів у різних місцевостях України був різний, однак віночок і очіпок входили до нього повсюдно.
Дівчата поверталися по одній до хати і, не знаючи, під якою посудиною що лежить, піднімали одну з них. Якщо натрапляли на:
- віночок, квітку, стрічку, то мали ще довго дівувати;
- перстень, очіпок чи хустку — вийти незабаром заміж;
- коралі — залишитися в дівках;
- хліб — бути багатою;
- вуглик — чоловік буде ковалем;
- нитки — ткачем;
- чарку — п’яницею.
Лялька і цибуля віщували, що дівчина стане покриткою, а свічка, хрест, земля в хусточці вістили смерть.
6. Гадання на вулиці
Після гуртових ворожінь у хаті дівчата виходили надвір, де продовжували свої ворожіння уже без парубків:
- Ставали біля плоту та рахували кілки, промовляючи: «Молодець, старець». Останній кілок обов’язково оглядали. Якщо кілок тоненький і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то такий і хлопець буде.
- Часом дівчата називали кілки іменами знайомих парубків. На кого випадав останній кілок, той буде її чоловіком.
- Вибігали також на вулицю, зупиняли першого зустрічного та питали в нього ім’я. Вірили, що таке ім’я буде в майбутнього чоловіка.
Ворожіння часто супроводжувались сміхом, жартами, вигуками, а то й сльозами (коли дівчині не випадало заміжжя). Після вечері молодь багато співала, танцювала («гопака», «козачка»).
- Там, де постили, не танцювали.
Веселощі часом тривали цілу ніч. Після вечорниць розходилися (подекуди залишалися ночувати). Вдома дівчата продовжували ворожіння.
7. Ворожіння на самоті
Перед сном дівчата випивали солоної води і промовляли: «Хто мені долею призначений, той мені пити дасть». Уві сні мав з’явитись її майбутній чоловік.
- Щоб приснився суджений, дівчата також клали під голову гребінь, стрічку або жито, приказуючи: «Хто зо мною буде жито жати, з тим я буду вік вікувати».
Писали також на клаптиках паперу імена хлопців і клали під подушку. З чиїм ім’ям витягне папірця вранці, за того парубка піде заміж.
- Котрій з дівчат нетерпеливилося і хотілося зараз же побачити судженого, та, вбравшись як на весіллі наречена, запалювала дві свічки, ставила двоє дзеркал і сідала між ними. Опівночі у дзеркалі повинен був з’явитися жених.
Вранці 13 грудня, до сходу сонця, дівчата йшли а садок і ламали вишневі гілки, як і на «Катерини», ставили їх у воду та просили Долю, щоб до них ласкава була, щоб гілки зацвіли до Нового Року (за старим стилем). Якщо гілочка зацвіте, то буде вона щаслива чи вийде заміж, а як всохне, то її чекає «гірка доля» або ж смерть.
ЧОМУ КАЛИТУ НАЗИВАЛИ ПАРУБОЧИМ СВЯТОМ?
«Свято вважається парубочим, бо на Андрія парубкам дозволялося бешкетувати. І громада їх за це не карала», — розповідає працівниця відділу фольклору музею Івана Гончара Наталія Хоменко.
За віруваннями предків, в Андрієву ніч світ перебував на межі хаосу. На ознаку такого стану в природі, парубкам також дозволялося безкарно робити будь-які збитки.
Парубки вдосталь користувалися цією нагодою: і ворота знімали, і шибки у вікнах розмальовували, і стежки, по яких дівчата ходять додому, соломою посипали або поливали буряковим квасом.
- Часом викрадали та ховали предмети одягу, прикраси, або підстерігали дівчат на вулиці та лякали.
А найвеселішим розіграшем було заклеювання вікон папером або замальовування сажею. Від цього в хаті було темно і господарі, думаючи, що ще ніч, могли проспати й до обіду.
Найчастіше бешкет чинили тим господарям, які чимось дошкуляли парубочій громаді — скажімо, не пускали дочок на гуляння.
- При цьому хлопців вмовляли бути ввічливими, ставили могорич. Однак допомагало це не завжди — на ранок, наприклад, віз міг опинитися на хаті, а ворота — в річці.
Як ми бачимо, Андріївські вечорниці — це веселе та колоритне свято, яке давало можливість молодим хлопцям і дівчатам ближче познайомитися, поспілкуватися і розважитися після важкої роботи.
Дослідники зазначають, що вечорниці проводили по селах навіть у першій половині ХХ століття. І, як свідчать фольклористи, зараз ця народна традиція відроджується — у багатьох містах і селах відбуваються схожі гуляння на день Андрія.
- «Звісно, до обрядів сьогодні ми зовсім по-іншому ставимося, бо інакша картина світу і мислення в людей, але це те, що нас об’єднує і показує повноту традицій», — зазначає Наталія Хоменко.
