Як боролися з українською мовою та культурою протягом XVI-XX століть (частина 2)?

Продовжуємо публікувати хроніку заборон та утисків української мови та культури.

• Першу частину статті можна знайти за посиланням у нашому блозі.

5) Репресії проти українських мовознавців, укладачів словників, письменників, журналістів та перекладачів

1929-1930 — Перші арешти учасників Всеукраїнської правописної конференції, що відбувалася у Харкові 1927 року і результатом якої стало затвердження нового українського правопису — «скрипниківки».
Серед них:

• Григорій Голоскевич — український мовознавець, укладач Правописного словника, де вперше використано «скрипниківку»; засуджений на 5 років позбавлення волі; потім висланий у Тобольськ, де загинув 1935 року за нез’ясованих обставин.
• Всеволод Ганцов — український вчений-мовознавець, лексикограф. Перебував 22 роки в концтаборах ГУЛАГ СРСР.
• Григорій Холодний — український вчений, редактор термінологічних словників; був засуджений до 9 років таборів, після закінчення терміну — розстріляний.
• Андрій Ніковський — український мовознавець, літературний критик, укладач словника, журналіст; перебував 8 років у концтаборах, загинув 1942 р. у блокадному Ленінграді.
• Василь Дем’янчук — український мовознавець та діалектолог. Засуджений до 5 років ув’язнення, 1937 року заарештований повторно, убитий комуністами 1938 року.

1933 — Друга хвиля репресій проти української творчої інтелігенції.
Серед них учасники Комісії для впорядкування українського правопису, створеної 1925 року, зокрема:

• Михайло Яловий — український поет, прозаїк і драматург, найближчий однодумець Миколи Хвильового. Засуджено до 10 років виправно-трудових таборів, розстріляний 1937 року.
• Після арешту Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій 1933 року в Харкові, покінчив життя самогубством український прозаїк, поет, публіцист Микола Хвильовий (Фітільов).
• Сергій Пилипенко — український прозаїк, байкар, літературний критик, громадський діяч. Розстріляний 1934 року.
• Андрій Річицький (Анатолій Пісоцький) — журналіст, економіст, літературознавець. Розстріляний 1934 року.

1937-1938 — Третя хвиля репресій українських мовознавців та словникарів, учасників Всеукраїнської правописної конференції.
Серед них:

• Олекса Синявський — український мовознавець, педагог, професор, редактор остаточного тексту «Українського правопису» (1928). Убитий у в’язниці 1937 року.
• Борис Ткаченко — український мовознавець-україніст, перекладач класичної літератури; співупорядник «Українського правопису», забороненого радянською владою. Розстріляний 1937 року.
• Олена Курило — українська мовознавиця, діалектологиня, авторка підручників з української мови, творець української наукової термінології. Засуджена до 8 років таборів, подальша доля невідома.
• Майк (Михайло) Йогансен — український поет, прозаїк, професор. Розстріляний 1937 року.
• Петро Бузук — український і білоруський мовознавець-славіст, педагог, доктор філологічних наук. Був арештований тричі — 1930 р., 1934 р., 1937 р.. Розстріляний 1938 року.
• Овсій Ізюмов — український мовознавець. Розстріляний 1937 року.

1972 — Арешт українського літературознавця, літературного критика,

громадського діяча, дисидента Івана Дзюби за його працю

«Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку він написав 1965 року.

1972-1974 — Політичні репресивні процеси проти українських шістдесятників
та дисидентів. У ці роки були засуджені:

• В’ячеслав Чорновіл;
• Євген Сверстюк;
• Іван Світличний;
• Василь Стус;
• Ігор та Ірина Калинці;
• Надія Світлична;
• Юрій Шухевич та інші.

1977 — Арешт членів Української Гельсінської групи (Миколи Руденка,
Олекси Тихого, Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Мирослава
Мариновича).

6) Заперечення унікальності української мови, штучне наближення її до російської:

1933 — затвердження Нового українського правопису без загального обговорення, згідно з яким:

• до Українського правопису 1928 року здійснено близько 126 поправок;
• літеру ґ вилучено з абетки;
• повністю змінено розділ про правопис іншомовних слів;
• українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками;

1948 — видання у Москві «Російсько-українського словника», насиченого в
українській частині російськими словами.
1961 — затвердження «Українського правопису 1960-1961 рр.», де українські
правила наближено до «Правил російської орфографії та пунктуації», що
вийшли друком 1956 р.

7) Переслідування української науки та культури

Російськими царями:
1709 — скорочення кількості студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до
161 (за указом Петра І). А кращих науково-просвітницьких діячів було
переведено з Києва до Москви (Д.Ростовський, С.Яворський,
Ф.Прокопович);
1847 — розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого
переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів
Шевченка, Куліша, Костомарова та інших;
1876 — Емський указ — заборона проведення українських сценічних вистав,
друкування українських текстів під нотами та проведення концертів з
українськими піснями;
1881 — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою;
1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх губерніях
і територіях, заселених українцями;
1910-1911 — припинення діяльності усіх товариств «Просвіта», які відігравали велику роль у відродженні української культури;
1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ
про скасування української преси. Потім закрито регіональні осередки,
українські видавництва, заборонено друкувати будь-що
українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України.

Польською владою:
1920 — заборона української преси, підпорядкування шкільництва польському
міністерству освіти.

Більшовиками:
1918-1922 — спецоперації «ВЧК» («Всероссийской чрезвычайной комиссии») на
території України та за її межами з ліквідації діячів УНР та повстанського антибільшовицького руху. Зокрема, жертвою «ВЧК» став український композитор Микола Леонтович.

Владою СРСР:
1923-1924 — перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув’язнення;
1926 — початок переслідування діячів «українізації» (зокрема, Олександра
Шумського);
1932-1933 — масове переселення росіян у вимерлі та напіввимерлі після Голодомору українські села;
1933 — телеграма Сталіна про припинення «українізації»;

1937 — розстріл діячів української науки та культури в урочищі Сандармох (Республіка Карелія, РФ). Серед них:

• літератори (Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Микола Зеров, Василь Вражливий, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Андрій Панів, Павло Филипович);
• театральний режисер, актор, драматург, перекладач Лесь Курбас;
• етнограф, мистецтвознавець та художник Борис Пилипенко;
• географ та етнограф Степан Рудницький;
• видавець-редактор, письменник літературний критик, літературознавець, педагог Антін Крушельницький;
• історики (Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський).

1937 — Розстріл у Києві художників Михайла Бойчука, Івана Падалки та Василя
Сідляра;
1939 — початок комуністичного терору на західноукраїнських землях: закрито всі
українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські
організації, зокрема «Просвіту» та Наукове товариство ім. Тараса
Шевченка;
1939-1941 — перша хвиля депортацій мешканців західних областей України до Сибіру та Центральної Азії;
1946-1949 — Ждановщина — ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, під час якої були піддані нищівній критиці діяльність Інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури;
1960-1970-ті — заборона українських документальних («Освідчення в коханні» (1966), «Соната про художника» (1966), «Зйомки у Бабиному Яру» (1966)) та художніх фільмів; переозвучка українських фільмів російською мовою («За двома зайцями» (1961), «Сон» (1964) та інші);
1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського
в Полтаві;
1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда»;
1974 — постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується
створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний
курс на денаціоналізацію.

Використані джерела:
1) Кириченко І. До перегляду «Російсько-українського словника» 1948 року. — Радянська Україна: 1952, No40 — С. 3–4. (Режим доступу: http://hi-phi.org.ua/images/PDF/Kyrychenko_do_perehliadu_ros_ukr_slovnyka_1952.pdf)
2) Куземська Г. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу — К.: Фенікс, 2014. — 132 с.
3) Німчук В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI ст./ В. В. Німчук; НАН України, Ін-т укр. мови. — К., 2002. — 112 c.
4) Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. — К., 2013. — 80 с.
5) «Як боролися з українською мовою. Хроніка заборон за 400 років» (Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/digest/2012/07/3/89519/)
6) 10 заборонених в СРСР українських документальних фільмів (Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/desiat-zaboronennysh-filmiv-v-srsr/30173041.html)