Уже з перших засідань Вашингтонська конференція показала: мова йде не лише про кораблі, а про баланс сил у світі. Саме тому рішення, ухвалені там, вплинули на міжнародні відносини на десятиліття вперед.
Що таке Вашингтонська конференція і навіщо її скликали
Після Першої світової: страх нової гонки озброєнь
Початок роботи вашингтонської конференції припадає на період, коли держави усвідомили: масове будівництво лінкорів виснажує бюджети й підштовхує до нових конфліктів. Флот став не лише інструментом оборони, а й показником політичної ваги.
Хто був головними учасниками і чому саме вони
Коли відбулася вашингтонська конференція (1921–1922), ключову роль відігравали:
- США
- Велика Британія
- Японія
- Франція
- Італія
Саме ці країни мали найбільші військово-морські флоти й безпосередньо впливали на безпеку Тихоокеанського регіону.
«Морські квоти»: що це означає простими словами
Обмеження тоннажу: як «міряли» флот
Основною ідеєю стали морські квоти — обмеження загального тоннажу бойових кораблів. Флот оцінювали не за кількістю суден, а за їхньою сумарною водотоннажністю. Це дозволяло більш об’єктивно порівнювати реальну військову силу.
Чому рахували лінкори, а не все підряд
Лінкори вважалися головною ударною силою флоту. Саме вони споживали найбільше ресурсів і визначали результат морських протистоянь. Тому договори вашингтонської конференції насамперед стосувалися їх.
Головні договори: що підписали
Договір п’яти держав: кому і скільки дозволили
Центральним став договір п’яти держав, який встановив співвідношення флотів:
- США — 5
- Велика Британія — 5
- Японія — 3
- Франція — 1,75
- Італія — 1,75
Саме тут часто виникає питання: скільки договорів було укладено під час вашингтонської конференції? Основних — три, але саме цей мав найбільший вплив.
Договір чотирьох держав: баланс сил у Тихому океані
Договір чотирьох держав був укладений між США, Великою Британією, Японією та Францією і стосувався насамперед стабільності в Тихоокеанському регіоні. Його ключовою ідеєю стала відмова від жорстких військово-політичних союзів, які існували раніше, та перехід до механізму консультацій. Якщо в регіоні виникала загроза або конфлікт інтересів, сторони зобов’язувалися спершу обговорювати ситуацію дипломатичним шляхом.
Фактично цей договір замінив англо-японський союз, який до того викликав серйозне занепокоєння США. Таким чином Вашингтон отримував можливість стримувати Японію не через пряме протистояння, а через багатосторонні домовленості. Для Тихого океану це означало тимчасову стабілізацію: жодна з великих держав не могла діяти односторонньо, не враховуючи позицію інших.
Договір дев’яти держав: принципи щодо Китаю
Договір дев’яти держав був спрямований на врегулювання ситуації навколо Китаю — країни, яка на початку ХХ століття перебувала під сильним зовнішнім впливом. Його підписали США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, а також Бельгія, Нідерланди, Португалія і сам Китай.
Головним положенням договору став принцип «відкритих дверей», тобто рівного доступу всіх держав до економічних можливостей у Китаї без поділу його на колоніальні зони. Формально учасники також визнавали суверенітет і територіальну цілісність Китаю. На практиці це не усунуло іноземного впливу повністю, але обмежило можливість прямого захоплення територій і закріпило дипломатичні рамки взаємодії з Китаєм.
Кому це було вигідно — і чому
США та Британія: закріплення переваги
Для США та Великої Британії рішення вашингтонської конференції стали способом закріпити вже наявну морську перевагу. Обидві держави отримали рівні квоти на лінкори, що фактично визнавало їхні флоти найпотужнішими у світі. При цьому їм не потрібно було витрачати додаткові кошти на нове будівництво, оскільки конкуренти також були обмежені.
Окремо для США важливим був політичний ефект: конференція дозволила стримати Японію в Тихому океані без прямого конфлікту. Британія ж змогла зберегти глобальні позиції, не надриваючи економіку після Першої світової війни.
Японія: що отримала і чому була незадоволена
Японія формально закріпила за собою статус великої морської держави та визнання її інтересів у Тихоокеанському регіоні. Водночас співвідношення флотів 5:3 на користь США і Британії сприймалося японським керівництвом як приниження.
Усередині країни це рішення викликало критику з боку військових, які вважали, що Японію навмисно стримують. Саме це невдоволення згодом стало одним із факторів зростання мілітаристських настроїв у 1930-х роках і поступового перегляду міжнародних домовленостей.
Франція й Італія: компромісні позиції
Франція та Італія опинилися в складнішому становищі. Їхні квоти були значно меншими, ніж у трьох провідних морських держав. Проте для обох країн це був усвідомлений компроміс: вони не мали ресурсів для масштабної морської гонки й зосереджувалися переважно на безпеці в Європі та Середземномор’ї.
Для них участь у договорах вашингтонської конференції означала міжнародне визнання та можливість зменшити військові витрати без втрати політичного обличчя. В короткостроковій перспективі це було вигідно, хоча й обмежувало їхні глобальні амбіції.
Що реально змінилося після конференції
- Витрати на будівництво лінкорів скоротилися на десятки відсотків
- Країни переглянули морські стратегії в Тихому океані
- Почався активний розвиток авіаносців і нових тактик
У навчальних матеріалах, зокрема у форматі вашингтонська конференція презентація, ці наслідки часто подають як приклад того, як дипломатія може тимчасово стримати ескалацію.
Мета вашингтонської конференції була амбітною — зберегти баланс і відвернути нову війну. Частково це вдалося, але компроміси мали свою ціну, яку світ відчув уже в 1930-х роках.
