Віднедавна терористична країна-сусід змінила тактику обстрілів, і тепер у багатьох містах та селах України ми чуємо сирени щодня, іноді по декілька разів на день.
Не просто чуємо, а перебуваємо під безпосередньою загрозою влучання реактивного «шахеда», балістичної ракети чи іншої зброї, яку будь-якої миті можуть запустити по нас росіяни.
Наші діти змушені тривалий час перебувати в укриттях під час атак і жити в постійному стресі через небезпеку. І наше завдання — завдання всіх дорослих, які перебувають поруч, — допомагати їм, бути тими, на кого можна покластися.
У сьогоднішньому матеріалі публікуємо поради дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз, порталу «Шлях батьківства» та Дитячого фонду ООН в Україні (UNICEF Україна), які допоможуть підтримати дитину після пережитого й водночас не забути про себе.
«Після важкої ночі багато батьків ставлять собі одне й те саме запитання: “Чи все я зробив (-ла) правильно?” У такі моменти важливо памʼятати: дитині не потрібен ідеальний дорослий. Їй потрібен той, хто залишається поруч», — зазначають фахівці.
8 порад, як допомогти дитині після обстрілів
1. Почніть із себе
Чим молодша дитина, тим більше вона зчитує не наші слова, а наш стан.
Якщо вам страшно чи важко, не потрібно приховувати це. Можна чесно сказати:
«Я теж налякалася. Я зараз заспокоююсь. Я поруч із тобою».
Коли ми дбаємо про власний стан, дитина отримує найважливіший сигнал:
«Я не сама. Дорослий поруч справляється».
Важливо, що дитина уважна й до того, як саме ми собі допомагаємо, адже так вона вчиться допомагати собі.
2. Дитині потрібна співрегуляція
Маленькі діти ще не можуть самостійно впоратися із сильними емоціями.
Їм потрібен дорослий, який:
- Допоможе назвати почуття.
- Пояснить, що відбувається.
- Витримає сильні емоції.
- Залишиться поруч.
Якщо нам вдасться сповільнити дихання, помітити й трохи розслабити напруження в м'язах — саме це дитина зчитує одразу й може віддзеркалювати.
Це і є процес співрегуляції — коли нервова система дитини поступово налаштовується на більш стабільний стан дорослого, який перебуває поруч.
3. Не сваріть себе за власні реакції
Коли дитина плаче або переживає сильний стрес, організм дорослого теж реагує.
У такі моменти ми можемо стати різкішими, роздратованими або відчути безсилля.
Якщо це сталося — спробуйте спочатку помітити свій стан.
Запитайте себе:
«Що зараз відбувається зі мною?»
Повернувшись у більш стабільний стан, вам буде легше підтримати дитину.
4. Допоможіть мозку зрозуміти: небезпека минула
Після завершення обстрілу й відбою повітряної тривоги важливо позначити для нервової системи, що зараз уже безпечніше.
Якщо безпосередня загроза справді минула, такими «мітками» можуть стати слова:
- «Зараз ми в безпеці».
- «Небезпека минула».
- «Можемо відпочити».
Деяким родинам допомагають власні маленькі ритуали — наприклад, обійми, чай або навіть оплески після відбою тривоги.
5. Повертайтеся до звичних справ
Якщо це можливо й безпечно, не скасовуйте звичний розклад.
Сон, прогулянка, читання книжки перед сном чи улюблена гра нагадують дитині: життя триває.
Саме щоденні ритуали допомагають нервовій системі відновлюватися та повертають відчуття стабільності.
6. Реакція може з'явитися не одразу
Після сильного стресу дитина може відреагувати через кілька годин або навіть днів.
Це може бути:
- Плач.
- Істерика.
- Агресія.
- Надмірна рухливість.
- Замкнутість.
Такі прояви не завжди означають, що дитині стало гірше. Іноді саме тоді, коли вона відчуває себе в більшій безпеці, нервова система починає проживати пережите.
7. Допоможіть дитині відчути власну силу
Коли дитина згадує події, вона може пам'ятати їх не зовсім так, як було насправді.
Не поспішайте виправляти дитину, якщо вона домальовує собі героїчні вчинки. Слухаючи її розповідь, звертайте увагу не лише на страх.
Допоможіть помітити моменти, коли вона діяла:
- Тримала вас за руку.
- Обіймала домашнього улюбленця.
- Разом із вами рахувала чи співала.
Навіть маленькі дії повертають дитині відчуття:
«Я щось могла / міг».
8. Найважливіше — бути поруч
Після пережитого комусь потрібні обійми. Комусь — тиша. Комусь — рух або гра.
Універсальної реакції не існує.
Найбільше дитині допомагає не ідеальна поведінка дорослих, а надійна присутність поруч.
Стрес не завжди призводить до психологічної травми. Важливу роль у відновленні дитини відіграє те, чи були поряд дорослі, які допомогли пройти цей досвід разом.
На що у поведінці дитини варто звертати увагу?
Дитяча та сімейна психологиня Світлана Ройз зазначає:
«Реакції на інтенсивні загрози нормальні. Важливо, наскільки реакція сильна, як довго триває, як заважає життю і чи повертається дитина до гри, сміху, творчості, звичних справ».
У малечі може спостерігатися регрес: більше страху перед сиреною і темрявою, дитина частіше проситься на руки, не відпускає дорослого, гірше спить.
У школярів і школярок можуть з'являтися нові страхи, труднощі з концентрацією, дратівливість, уникання або постійні розмови про небезпеку. Також може боліти голова чи живіт.
У відносній безпеці поруч із дорослим реакції можуть посилитися: нервовій системі потрібно відреагувати на те, на що під час небезпеки не було можливості.
Фахівці пояснюють: якщо сильні реакції тримаються понад два тижні без позитивної динаміки, посилюються, заважають спати, гратися, навчатися чи спілкуватися, варто звернутися по професійну допомогу.
Якщо ж стан дитини викликає серйозне занепокоєння, звернутися до фахівця можна й раніше.
Як чесно говорити з дітьми про небезпеку?
Що менша дитина, то більше вона спирається на стан дорослого. Для неї важливо, чи є в дорослого план.
Діти відчувають фальш: «Все буде добре» не працює, коли дорослі самі розуміють, що небезпечно.
Можна сказати так:
«Зараз ми зробимо так, щоб було безпечніше».
Будь-яка можливість діяти повертає відчуття сили.
Варто домовитися з дитиною, за що вона відповідає: нести в укриття воду чи свою іграшку, рахувати сходинки тощо.
Після відбою, коли безпосередня загроза минула, психологиня радить сказати про це дитині. Так нервова система отримує сигнал, що можна поступово переходити до відновлення.
Як справлятися з гострими реакціями на стрес?
Світлана Ройз радить:
1. Спершу стабілізуватися самим.
Наскільки це можливо, спробуйте заспокоїти дихання та відчути опору під ногами.
2. Бути поруч із дитиною.
Покличте її на ім'я:
«Ти мене чуєш? Я поруч».
Допоможіть зорієнтуватися: де ви, хто поруч, що зараз робите.
3. Запропонувати просту дію.
Наприклад:
- Сісти.
- Взяти воду.
- Погладити котика.
- Знайти предмети певного кольору.
- Повільно видихати.
Робіть це разом, адже діти віддзеркалюють наші дії.
Про дотик варто запитувати:
«Хочеш, я тебе обійму?»
«Можна я сяду поруч?»
4. Допомогти повернути відчуття контролю.
Коли стане спокійніше, назвіть пережите й нагадайте дитині про дію, яку вона виконувала. Це дає досвід власної спроможності.
Поступово повертайтеся до звичних потреб і справ: вода, їжа, туалет, рух, сон, знайомі заняття.
Як дорослим подбати про себе, коли сил майже немає?
Психологиня рекомендує:
1. Слухайте себе.
Відновлення починається з дозволу собі відпочити та маленьких кроків.
2. Зменште кількість подразників.
Обмежте зайве інформаційне навантаження, навіть якщо воно здається приємним: новини, соціальні мережі, нескінченне гортання стрічки.
3. Спробуйте повільні повторювані рухи.
Це можуть бути ходьба, в'язання, перебирання намистин, малювання кіл.
Ритм дає мозку передбачуваність, а вона допомагає заспокоїтися.
4. Зменште кількість рішень.
Однаковий сніданок, той самий одяг, простий звичний розклад можуть полегшити щоденне навантаження.
Запитайте себе:
«Що зараз додасть мені хоча б 5% енергії?»
Можливо, це можливість поїсти, випити води або полежати 10 хвилин замість перегляду стрічки новин.
5. Робіть паузу, коли емоції переповнюють.
Коли відчуваєте, що от-от вибухнете, можна сказати:
«Я зараз дуже злюся. Мені потрібно кілька хвилин. Я повернуся, і ми поговоримо».
6. Не залишайтеся з навантаженням наодинці.
Звернутися до психолога чи психологині — теж турбота про себе.
Світлана Ройз наголошує:
«Важливо мати хоча б одну людину, з якою можна щиро поговорити про себе: це значно зменшує ризик депресивних проявів. Якщо стан тижнями не змінюється, зникає радість, зʼявляються безнадія чи думки, що життя не має сенсу, варто звернутися до психолога чи психологині».
І бажає, щоб у всіх дорослих вистачало сил бути підтримкою для дітей.
