Наголос є явищем, яке більше стосується саме усного мовлення, а не писемного. Втім, не присвятити цій темі уваги було б великою помилкою, адже фактично будь-яке слово має свій наголос, і при цьому зустрічаються випадки, коли саме він визначає конкретне лексичне значення мовної одиниці. Ця вправа відкриває низку завдань, які присвячені вивченню теми наголосу. Формат її виконання вельми простий: у ході переміщення з рівня на рівень, дитина тренуватиметься ставити правильний наголос у слові.
На екрані на кожному етапі перед школярем міститься зображення лише одного слова. Наголос – це інтонаційне виділення одного із складів, а точніше – одного із голосних звуків, що входять до складу слова. У кожному слові наголос лише один. Голосний звук під наголосом вимовляється трохи більш голосно, іноді – більш протяжно. При цьому наголос є явищем абсолютно природнім – досить важко, фактично неможливо, вимовити слово, не виділяючи жодної голосної, адже так влаштоване усне мовлення.
Отже, аналізуючи слово, яке зображено на екрані, дитина має просто правильно його прочитати, щоб зрозуміти, на який склад, себто на яку голосну літеру ставити наголос. Той на письмі виражається у вигляді косої риски над голосною. Коли дитина ставить наголос правильно, то проходить на наступний етап завдання до аналогічного випадку. Виконуючи вправу, учень має «приміряти» наголос на всі склади слова, щоб вибрати правильний, якщо досі він це слово не використовував. Однак, майже завжди інстинктивне розуміння мови та тяжіння до милозвучності не дозволяють допустити помилки.
Учень/учениця відтворює український алфавіт; називає букви на позначення голосних і приголосних звуків, парних дзвінких і глухих приголосних; правильно називає всі літери; розташовує слова за алфавітом, орієнтуючись на другу літеру.
Учень/учениця використовує словники, як друковані, так і цифрові, щоб визначити або уточнити значення ключових слів і фраз.