Існує досить велика кількість різноманітних правил написання слів, норм правопису та традицій чергування. Однак, загалом навички правопису базуються здебільшого саме на практиці. І цього разу практичний досвід дасть саме робота над помилками.
На екрані перед учнем знаходиться ряд слів – нових для кожного наступного етапу вправи. Школяр читає їх та аналізує правопис. Серед слів є одне, де була допущена помилка. Учень має виділити його. Звісно, завдання оформлене трохи складніше: є персонаж, який виступає в ролі вчителя (або в іншій іпостасі – образ може додумати сам учень), і школяр допомагає йому відшукати слово, яке написано неправильно. Таким чином завдання ніби звертається до дитини про допомогу, і учень стає більш мотивованим та зацікавленим у пошуках відповіді. Коли школяр виділяє слово, яке було написане з помилкою, то воно зʼявляється на аркуші, котрий належить цьому персонажу – а дитина проходить на наступний етап завдання. Там чекатиме нова серія слів, серед яких теж буде одне з помилкою. Всі такі випадки неочевидні. Нема слів, де помилка дійсно нежиттєва, скажімо, «нажиці» замість «ножиці». Натомість помилки саме такі, які найбільш розповсюджені серед учнів. Як от «деректор» замість «директор». Ця помилка розповсюджена тому, що перше «и» є ненаголошеним і після нього відразу йде «е», тож частково перша голосна приймає подобу другої при вимові. І завдяки цьому завданню дитина запамʼятовує такі випадки, аби в подальшому не робити цих помилок. А окрім персонажа, якому треба допомогти, кожен рівень супроводжується й ілюстрацією одного з названих предметів.
Учень/учениця користується правилом перевірки написання слів із сумнівними приголосними, що піддаються асиміляції; застосовує правила перевірки написання слів з ненаголошеними голосними [е], [и] в корені, що перевіряються наголосом; пише слова із дзвінкими приголосними в кінці слова і в кінці складу перед глухими відповідно до літературної вимови.
Учень/учениця знає і використовує правила правопису.
Учень/учениця розуміє відмінності між мовою і мовленням.