Українська мова пройшла непростий шлях становлення. Протягом чотирьох століть її забороняли, намагалися витіснити, а тих, хто розмовляв чи писав нею, карали. Найбільшою трагедією для розвитку української культури був сталінський терор кінця 1920-1930-х років, коли визначних мовознавців, учених, діячів театру, письменників, поетів, художників вислали на каторгу або розстріляли лише за те, що вони розвивали українську мову та культуру. В історію ця подія увійшла під назвою «Розстріляне відродження».
- «[...] Йшлося про те, щоб зламати хребет нації. У випадку України не випадає говорити лише про втрати у культурі, треба говорити про смерть цілої культури 20-х років минулого століття, котра тоді переживала свій найвищий злет [...]», - зазначає письменниця Оксана Забужко в інтерв’ю польській журналістці Ізі Хруслінській.
Та нація вистояла, понівечена культура продовжує розвиватися, а українською мовою говорять мільйони людей. Однак досі не всі знають і розуміють трагедію тих заборон та репресій. В Україні і на тридцятому році незалежності є люди, які ностальгують за СРСР і водою з сиропом за 3 копійки. І ці люди працюють у школах та садочках, вони формують світогляд наших дітей, а, відповідно, наше майбутнє.
Тож у сьогоднішній статті ми вирішили зробити екскурс в історію заборон та утисків української мови та культури. Аби трохи більше українців знали та розуміли справжню історію свого народу, не замовчувану, не викривлену і не переписану.
Яких заборон та утисків зазнали українська мова та культура протягом віків?
1) Заборона на доступ до українських книг та їх друкування:
З боку польської влади:
1569 — Після Люблінської унії (угоди про об’єднання Королівства Польського та
Великого князівства Литовського) — гоніння на українські книги,
надруковані на території, підвладній польському королівству;
1672 — Указ про заборону в усіх містах тримати вдома та на території Польщі
відкрито чи таємно книги українського друку. Тим, хто має такі книги,
наказано їх приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.
З боку російських царів:
1626 — наказ Синоду Московської церкви Київському митрополитові позбирати з
усіх церков книги старого українського друку, а замість них завезти
московські видання;
1627 — указом царя Михаїла Федоровича та його батька Патріарха
Філарета-Федора (який був його співправителем), звелено спалити на
пожежах в Московському царстві всі примірники надрукованого в Україні
«Учительного Євангелія» К. Ставровецького;
1689 — Київській лаврі було заборонено друкувати книги без дозволу
московського патріарха;
1690 — засудження й анафема Московського Собору на книжки тогочасних
київських учених та церковних діячів — П. Могили, К. Ставровецького,
С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радивиловського, Є.Славинецького,
І.Галятовського;
1693 — Лист Московського Патріарха Андріана до Києво-Печерської лаври про
заборону друку будь-яких книг українською мовою;
1720 — Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і
вилучення українських текстів з церковних книг;
1721 — введення в Україні цензури книжок «исправления ради и согласия с
великороссийскими»;
1759 — Синод Російської Церкви видав розпорядження вилучити зі шкіл
українські букварі;
1863 — Валуєвський циркуляр: таємна заборона міністра внутрішніх справ Росії
П. Валуєва видавати українською мовою підручники, видавати літературу
для народного читання, видавати книжки релігійного змісту, ввозити і
розповсюджувати львівську україномовну газету «Мета».
- Основна теза циркуляру: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» і «наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».
1876 — Таємний Емський указ Олександра II. Окрім повторення заборон
Валуєвського циркуляра 1863 року, Емський указ забороняв:
- ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, видані українською мовою;
- видавати українською оригінальні твори та робити переклади з іноземних мов;
- друкувати будь-які книги українською мовою.
1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську;
1895 — заборона видавати українською мовою книжки для
дітей, «хотя бы по существу содержания они и представлялись
благонамеренными»;
1914 — заборона в Галичині друкувати книжки, газети й журнали українською
мовою, знищення матеріалів товариства «Просвіта».
Більшовиками:
1920-ті — масове вилучення та знищення (перероблення на папір) «шкідливої»
літератури з усіх українських бібліотек, книгарень, книжкових складів,
навчальних закладів;
1922 — заборона розповсюджувати в УСРР і конфіскація близько тисячі пудів
книжок М. Грушевського «Ілюстрована історія України» та «Історія
України, прикладена до програм вищих початкових шкіл і нижчих класів
шкіл середніх». Також усі інші праці Грушевського конфісковано й
перероблено на папір.
2) Закриття українських шкіл та університетів
Російськими царями:
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових
козацьких канцеляріях;
1817 — закриття Києво-Могилянської академії. Натомість у 1819 року в
приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська
духовна академія;
1862 — закриття безкоштовних недільних українських шкіл для дорослих у
підросійській Україні;
1914 — закриття у Галичині всіх українських шкіл, інтернатів та курсів.
Польською владою:
1789 — розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття
руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл
української мови;
1925 — остаточне закриття Львівського (таємного) українського університету.
Владою Румунії:
1924 — Закон Румунського королівства про зобов’язання всіх «румун», котрі
«загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
Владою СРСР:
1930-1937 — у РСФРР на заселених українцями землях ліквідовано українські
школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети,
закрито газети та видавництва (на Кубані, у Сибіру, на Далекому
Сході та інших землях, заселених переважно українцями);
1960-1980 — масове закриття українських шкіл у Польській Народній Республіці
та Соціалістичній Республіці Румунія.
3) Заборона української мови в офіційних установах
Російськими царями:
1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні
постанови і розпорядження;
1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних
проповідей українською мовою;
1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних
установах і хрещення дітей українськими іменами.
Польською владою:
1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і
установах Правобережної України;
1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в
адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських
землях.
Владою Румунії:
1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p.,
котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з
більшістю учнів-українців.
1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про
звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського
народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи
української мови.
Владою СРСР:
1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх
музеях Радянського Союзу на російську мову.
4) Насадження іншої мови
Русифікація (насадження російської мови):
1764 — Секретна настанова Катерини ІІ генерал-прокурору О. В’яземському про
«обрусєніє» (зросійщення) України, Смоленщини, Прибалтики та
Фінляндії, які оголошено «провінціями» Росії;
1783 — запровадження в Києво-Могилянській Академії російської мови
викладання;
1784 — Синод наказує по всіх церквах України правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию»;
1804 — «Устав» Олександра І нав’язував українським школам систему російської
освіти. Учителям та учням наказано використовувати лише російську
мову;
1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських
засадах із переведенням на російську мову навчання;
1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має
проводитись лише російською мовою;
1899 — у Києві на 11-му Міжнародному археологічному з’їзді було дозволено читати реферати всіма мовами, крім української;
1900 — вилучення з творів слів: «козак», «москаль», «Україна», «український»,
«Січ», «Запоріжжя» та інших, які мають український історичний та
національно-символічний зміст;
1911 — постанова VII-го дворянського з’їзду в Москві про виключно
російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах
Росії;
1914, 1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського
слова, освіти, церкви;
1933 — створення українського правопису з відвертим російським ухилом;
скасування літери Ґ з ідеологічних міркувань;
1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської
мови в школах національних республік і областей», відповідна постанова
РНК УРСР і ЦК КП(б)У;
1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою;
1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо
подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в
союзних республіках»;
1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з
поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших
навчальних закладах союзних республік»;
1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської
мови порівняно з вчителями мови української;
1989 — постанова ЦК КПРС «Про законодавче закріплення російської мови як
загальнодержавної»;
1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де
російській мові надавався статус офіційної.
Полонізація (насадження польської мови) та латинізація (насадження латинської абетки):
1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України;
1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині
та Буковині здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку
латинською;
1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й
адміністрації Східної Галичини;
1947 — операція «Вісла»; розселення радянською владою частини українців з
етнічних українських земель «урозсип» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.
Продовження опублікуємо в наступному матеріалі.
Використані джерела:
1) Куземська Г. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу — К.: Фенікс, 2014. — 132 с.
2) Німчук В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI ст./ В. В. Німчук; НАН України, Ін-т укр. мови. — К., 2002. — 112 c.
3) Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. — К., 2013. — 80 с.
4) «Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською». К: КОМОРА, 2014. — 408 с.
5) «Як боролися з українською мовою. Хроніка заборон за 400 років» (Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/digest/2012/07/3/89519/)
