До іменникової групи самостійних частин української мови входять, власне, іменники, прикметники, числівники та займенники. Останній є досить специфічними словами, адже використовуються не для того, щоб назвати предмет, явище або особу, а для того, щоб вказати на неї. Тобто використання займенників ситуативне – необхідно спершу використати той чи інший іменник, аби було на що вказувати займеннику. Це означає, що між іменником і займенником має бути певний граматичний звʼязок, що схожий на звʼязок між іменником і прикметником, і проявляється він в узгоджені граматичних категорій роду, числа та відмінка. У ході виконання цього завдання дитина тренуватиметься у добиранні до іменників тих займенників, які підійдуть для певного контексту. На екрані перед учнем міститься зображення робочої зони, що має оригінальний спосіб оформлення, наприклад, має вигляд великого телефону, а всі слова розміщені на його екрані. У одній колонці – іменники у тій чи іншій граматичні формі (різні числа, відмінки, роди), у іншій – займенники, які розміщені у хаотичному порядку. Завдання, яке ставиться перед дитиною, полягає у тому, щоб перемістити займенники таким чином, аби вони знаходились під іменниками, які б ці займенники могли б замінити у тексті, вказавши на них. Школяр вивчає займенники та знаходить ті, що відповідають іменникам граматично, після чого виконує перестановку. Далі починається наступний етап, де перед учнем буде вже інша комбінація іменників і, відповідно, нові займенники. Хоча займенники більш універсальні, працювати з ними не так легко, адже узгодження має бути комплексним, а це вимагає знань граматичних категорій як іменника, так і займенника.